Одразу обійду усілякі прийоми і не буду тримати інтригу (кому цікаво, той все одно додивиться до кінця) - під Книжкою нічого з того, що розповідають, немає. А все що й колись було... Та там і не було нічого! Хоча й могло.
 Початок "екскурсії" видався досить банальним. Через звичайний коридор, поворот направо, двері, роздягальня слюсарів, трохи сходами вниз - і ми в тепловузолі, з якого керують обігрівом величезної "Y"-образної будівлі. Відчутних таких розмірів тепловузол! Зал з висотою стелі більше п`яти метрів, все гудить, шипить, стіни переплетені гарячими трубами.
 

Далі починаємо петляти коридорами, то вліво, то вправо. Провідник Микола Драпалюк, який тут працює з початку 90-х (читай, з самого будівництва "Книжки") раз за разом закликає йти навприсядки і берегти голову - до невисокої стелі додаються ще й численні труби теплопостачання і вентиляції.

 

Каже, раніше тут на човнах плавати можна було, в деяких коридорах води було більше метра. Це все через річку Калічу, десь звідси вона починається. Відкачували щотижня. Тепер вода впала, але все одно "на стрьомі" - старі труби, грунтові води, кабелі високої напруги в підлозі (чомусь) - підозріла комбінація.

 

І ось, ще трохи і перед нами величенький такий зал з кількома дверима. Одні ведуть до сходів аварійного виходу, одні ще кудись, а з одного боку - двоє однакових дверей. Яким же було розчарування, коли стало зрозуміло, що це і є те саме бомбосховище. Якось таке не вписувалось у мої уявлення про нього ще з дитинства, коли, під гул сирен цивільного захисту, мені розказували про сховище (не те, щоб постійно під гул сирен, зрозуміло, але це був як привід розказати. До речі, якось треба глянути на ці сирени).
"Бом" і "Уб" - ось так від руки ледь помітною білою фарбою по жерстяній обивці позначили цей об`єкт.

 

Але побачене зсередини дещо згладило розчарування. Видно, щось тут таки мало бути. Справа в тому, що тоді, на початку 90-х, ніхто так і не оформив об`єкт як бомбосховище, на паперах воно значилось складами цивільної оборони. А приміщення немале - 830 квадратних метрів. Це приблизно як середньостатистичний супермаркет типу "ЕКО" чи "Сільпо".

 

 

"Сховище" зустріло голими стінами, зруйнованою підлогою, і сирістю. В цьому місці над нами тротуар.
Спускаємось сходами донизу. Дорогу присвічуємо ліхтарем, електричного освітлення тут вже немає. Тут справді нічого робити. Хоча, пляшка від "Оболоні" наводить на різні припущення))

 

Якийсь мотлох, рештки будматеріалів. Ще метрів 30 далі і броньовані двері ресторану. Особисто в "Курсалі" ніколи не був, але кажуть, з тамтешніх туалетів ще можна побачити деяке начиння так званого бомбосховища. Наприклад, баки з водою, в яких вода й досі є - так працює система, що вона в будь якому разі спочатку потрапляє в бак і частково там залишається.

 

Ось, власне, й усе. Ніяких тут тобі легенд. Ну хіба що працівники "Книжки" - хранителі таємничих таємниць всесвіту і повели не туди. Не туди, де вхід в бункер з 15-поверхами донизу))

Хоча є у Вінниці й діючі сховища. До речі всього їх по місту близько 70-ти було. Недавно випала нагода подивитись на сховище Водоканалу. І тут вони, як виявилось, готуються тікати під землю не від уявної, а досить таки реальної загрози. У випадку витоку хлору.
В принципі, матеріал по цьому сховищу писали раніше 20хвилин, тож особливо дублювати їх не буду, обійдусь переважно своїми фотками.

Вхід. На підприємстві всього три сховища. Напівпідземні.

 

От двері мені сподобались!